Прості речі

Часто запитуючи одружених людей, які вже прожили з десяток років подружнього життя, про їхні почуття один до одного, ми можемо почути відповідь, в якій вони пояснюють, що їхні почуття вже переросли в звичку і тих відносин, які були, коли вони зустрілись вже, на жаль, немає. Також можемо почути, що люди, які розлучаються, кажуть, що їхні почуття з роками зникли, охололи і вже не залишилось нічого, що б їх поєднувало. Проте хотів би поговорити зараз про тих, хто, переживши десяток чи навіть декілька десятків років, все ж не розгубили тих почуттів та зберегли свої відносини. Хоча слово "зберегли", чесно кажучи, мені не дуже подобається. Чому? Тому, що якщо б йшлося тільки про збереження тих відносин, то вони б мали залишитися на протязі років на одному рівні. А оскільки добрі відносини потребують постійного розвитку, то вони не можуть залишатись без змін. Все ж таки вживаючи слово «зберегли», задумаємось над питанням – як їм це вдалося? Що потрібно, щоб «зберегти» відносини? Кожного дня дарувати дружині квіти, носити її на руках, годинами говорити компліменти і співати балади? Романтично, проте наскільки реально?

Зробимо маленький відступ. Кажуть, що люди спілкуються на сімох рівнях спілкування. Не вдаючись в деталі, скажу, що найвищий – сьомий рівень, це духовний рівень спілкування. Він відзначається щирістю, відвертістю, спілкуючись на ньому, людина відкриває душу. Та який би цей рівень не був гарний, все одно спілкуватись на ньому постійно людина не може. Так само і цілодобова романтика у відносинах двох осіб неможлива. Тим більше не можлива круглотижнева, кругломісячна, круглорічна і круглодесятирічна романтика. Та якщо розібратись, то вона й не потрібна. Ні-ні, не подумайте, не романтика не потрібна. Не потрібно, щоб ми перебували в духовному чи романтичному піднесенні цілодобово і т.д. Ці моменти духовного чи романтичного піднесення тим і важливі, що вони виникають у нас час від часу. Через це ми їх цінуємо, прагнемо і стараємось осягнути. Тоді поставимо собі закономірне питання: а що ж тримає відносини двох осіб в проміжках між цими піднесеннями? Відповідь, якою б банальною вона не була, залишається однією – прості речі. Так-так, саме прості речі не тільки підтримують, але й будують відносин двох осіб. Інколи, якщо ми будемо чекати відповідного настрою, щоб сказати іншій особі просту фразу «доброго дня», може минути й дві-три доби а в деяких випадках і більше щоб цей настрій прийшов :). Приклад жартівливий, проте вартий, щоб над ним задуматись. Нам не завжди хочеться робити деякі речі навіть для найдорожчих людей. Одного разу ми хочемо носити кохану людину на руках чи віддати останнє заради друга, чи бути взірцевою дитиною для своїх батьків, чи стати найкращим братом чи сестрою. Та в інший момент ми вже занадто заклопотані, чи дуже стомлені, чи абсолютно апатично ставимося до навколишнього світу і хочемо хоча б трохи уваги для себе. Що тоді? Чи потрібно нам сказати коханій людині: "Я не маю сил для тебе", а другові: "Те, що тобі потрібно - це вже понад мої сили," до батьків: "У мене є свої справи", а братові чи сестрі: "Я не маю для тебе часу". Якщо ми їх любимо, то, звичайно, не відмовимо їм у спілкуванні чи допомозі. Який чинник «заставляє» нас так робити - чи почуття? Хоча й на той момент у нас не надто великим буде бажання їм допомогти. Я б назвав це словом «вірність» Не маючи «бажання», ми все ж таки залишаємося «вірні» і «не зраджуємо» іншій особі. Ми вірні, коли щодня приділяємо цій особі свою увагу, свій час, коли в повсякденних справах стараємося робити більше для неї, ане для себе. І з цих маленьких справ живиться вся «будівля» наших відносин. Просте привітання вранці може вплинути на те, як пройде ввесь день. Маленький знак уваги, проте як багато від нього залежить, ми інколи навіть не усвідомлюємо. Проста річ, ніби маленька цеглинка, будує і підтримує всю будівлю відносин.

Подібне відбувається і у відносинах з Богом. Для Нього важливо, щоб ми приділили час і увагу для спілкування з Ним. Інколи через певні речі ми не готові приділити цей час. Стаючи на молитву, ми можемо бути заклопотані, стомлені, роздратовані, цілком не підготовлені до неї, чи без настрою, чи без відчуттів. Проте важливо, особливо на початках молитовного життя, щоб ми приділили Йому цей час. Бо тільки приділяючи цей час, маючи регулярні зустрічі, ми зможемо пізнавати Його і навчимося спілкуватись з Ним, іншими словами, почнемо будувати взаємовідносини. А що ж тоді з відчуттями? Чи потрібні вони взагалі? Звичайно, потрібні, і без них любов як до Бога, так і до людей також неможлива. Проте між ними і простими справами існує тісна взаємозалежність. Почуття можуть бути причиною «вірності» в малих речах, а вірність в малих речах веде до розвитку почуттів. Маючи відповідні почуття до певних осіб, ми хочемо якнайбільше спілкуватися з ними, підтримувати і допомагати їм. З іншого боку, коли ми щоденно приділяємо увагу і проявляємо приязнь до інших осіб, в нас прокидаються до них почуття. У відносинах з Богом, щоденно приділяючи час на спілкування з Ним, ми також ростемо і в почуттях до Нього. Тому такої великої ваги мають щоденні молитви – ранішні, вечірні, які для нас є «простими», «звичними». Вони також є тими цеглинками в спілкуванні і будуванні відносин з Богом. І впродовж цілого нашого життя, чи ми будемо початківцем, чи досвідченим «співрозмовником» Бога, вони залишатимуться основою нашого спілкування з Ним.

Щоденне вірне і наполегливе приділення часу для спілкування з Богом – один із ключових моментів чи, як ми їх назвали, «настроїв», у побудові відносин з Ним. Саме вірність дозволяє нам рости у цих відносинах і саме завдяки їй наше молитовне життя приносить свої плоди. Щоденний, нехай інколи короткий чи неуважний, та все ж вірно приділений час на молитву вартісніший, ніж випадкові величні та натхненні моменти молитви. Звичайно, ми б хотіли одразу бути з Богом уважними та щирими, і цього мусимо прагнути від початку, та якщо будемо вірні, то ці відчуття гармонійно визріють у наших молитвах ніби самі собою. Якість стане плодом вірності. Так чи інакше і незалежно від нашого бажання наше молитовне життя, а зрештою і будь-які відносини з тими, кого любимо, стануть змаганням у вірності. І хоча це змагання, дуже часто не є легким, все ж плоди, які ми отримаємо в нагороду за свої старання, вартують того, щоб поборотись за них.

Віра у молитві

Однією з постійних й іноді підступних спокус духовного життя є базувати його на наших власних зусиллях, а не на безкорисливій милості Бога. Отже якщо молитовне життя є благодаттю, а не «технікою», важливішим є говорити не про методи та рецепти, а про розуміння, за яких умов можна прийняти цей дар. Ці умови полягають у певній внутрішній поведінці, певних настроях серця. Іншими словами, це не стільки спосіб, у який ми беремося до справи, скільки настрій, з яким ми починаємо і йдемо шляхом молитовного життя. Головним нашим завданням є намагання набути, зберегти і поглибити ці настрої. Все решта зробить Бог.

Перший і основний настрій – це позиція Віри. Вона є основою внутрішньої молитви, а її застосування включає різні аспекти.

Віра у присутність Бога.

Особисто для мене віра у присутність Бога пов’язана з розумінням того, що Бог є особою. Якщо ми чуємо слово "особа", то воно у нас асоціюється з поняттям "людина". Але ж усім нам добре відомо, що є три Божі особи: Бог – Отець, Бог – син, Бог – Дух Святий. І так само, як для нас є реальною особа іншої людини, такою самою реальною є і особа Бога. Більше того, це не просто особа, яку ми десь випадково зустріли, а та, яка є для нас близькою. Близькою, як мати, як батько, як кохана людина, як всі люди, з якими нас зв’язує любов і дружба.

Ці люди завжди приходять до нас, коли ми їх потребуємо, а потребуємо ми їх у різноманітні моменти нашого життя. Вони розділяють наші радості, тішаться нашими досягненнями, підтримують нас у важку хвилину і просто перебувають з нами в часи відпочинку. Вони готові будь-яку хвилину нашого життя провести з нами. Чому? Відповідь проста – вони нас люблять.

Під час молитви ми можемо бути заклопотані, неуважні, роздратовані чи ліниві. Можемо молитись, та в думках перебувати десь далеко, але завжди потрібно пам’ятати, що як тільки ми стали на молитву, Бог приходить на неї також. Чому? Бо Він нас любить! Стаючи на молитву, ми ніби говоримо: «Боже я хочу поспілкуватись з тобою», і Він через велику любов до нас зразу ж відповідає на наш поклик. Ще більше: Він першим кличе нас до цього, бо любить нас, любить досконалою любов’ю. А найбільшим щастям для люблячої людини є перебувати з тим, кого любиш. І навіть коли ми молячись забуваємо про Нього, він не «йде», не полишає нас. А з надією чекає, що ми звернемо на нього увагу. Чи ми заклопотані, чи радісні, чи на дні гріхів і розпачу, чи на вершині позитивних емоцій. В будь-який момент Він хоче бути і розділяти цей час разом з нами, в будь-який момент Він вже є з нами і готовий відповісти нам з любов’ю на всі наші потреби. Бо він нас любить.

Ми ж Його любимо також…

Віра, що всі покликані зустріти Бога у молитві і що Бог дає для цього необхідну благодать.

Катехизм католицької церкви говорить: «Бог, безконечно Досконалий і Щасливий Сам у Собі, задумом чистої доброти Своєї і вільною Своєю волею створив людину, щоб вона була причетною до Його щасливого життя. Саме тому в будь-який час і в будь-якому місці Він близький до людини. Він звертається до людини, допомагає їй шукати Його, пізнавати Його і любити Його всіма її силами. … (ККЦ. І.1.)»

«…створив людину, щоб вона була причетною до Його щасливого життя» Ми покликані бути щасливими, а бути щасливим - це перебувати в любові. Згадаймо будь-який щасливий момент нашого життя. Чи не пов’язаний він з любов’ю? Коли ми народились і відчули тепло і любов матері – ми були щасливі. Коли розбили коліно, вона пригорнула нас до себе і з любов’ю заспокоїла – ми були щасливі. Коли людина, до якої ми проявили симпатію, відповіла нам взаємністю – ми були щасливі. Коли ми одружуємося, народжуємо дітей – ми щасливі. Навіть в простій розмові з любленою людиною – ми щасливі. Від самого народження і аж до смерті ми щасливі, коли відчуваємо любов. Коли ж ми втрачаємо контакт з любленою людиною, то сумуємо і стаємо так би мовити «нещасні». Так стається ,коли ми їдемо далеко від батьків чи розлучаємось на довгий час з родиною. Це завдає нам певного болю. Та кожен з нас може зауважити, що в нашому нутрі перебуває ще один «біль», біль за особою, яка нас задумала, яка нас сотворила, яка нас любить і хоче нас зробити щасливими. Цією особою є Бог, який «в будь-який час і в будь-якому місці Він близький до людини. Він звертається до людини, допомагає їй шукати Його, пізнавати Його і любити Його всіма її силами. …» І, відповідно, дає усім нам необхідну благодать, щоб бути наполегливим у молитві, здобувати досвід спілкування і сопричастя з Ним.

Кожен з нас хоче бути щасливим і кожного Бог хоче зробити щасливим. Це Його бажання є постійним. І Він звертається з запрошенням до кожного з нас. Чи ми грішні, чи праведні, чи вчені, чи невігласи, чи врівноважені, чи глибоко поранені, всі без заперечення покликані знайти Його в молитві (спілкуванні) і бути щасливими разом з Ним.

І ми його любимо …


Віра у плідність молитовного життя.

Дуже часто плоди чи наслідки молитовного життя можуть бути непомітні. І це не залежить від того чи ми початківці у молитві, чи вже давно практикуємо спілкування з Богом. Так само це може не залежати навіть від якості нашої молитви, її щирості чи інтенсивності. Проте, бачимо ми їх чи не бачимо, це не змінює того, що ці плоди все ж таки є.

В чому ж вони полягають? В нашому духовному збагаченні та очищенні. Всі ми, напевно, будемо згідні, що, спілкуючись з доброю людиною, ми ніби й самі стаємо добрішими, бо хоча б у той момент думаємо про щось добре. Незаперечний факт і те, що, спілкуючись з мудрою людиною, ми також черпаємо з тієї мудрості. Вибачаючись перед людиною, яку образили, ми відновлюємо з нею наше втрачене спілкування, знову долучаємося до її товариства і цим самим «збагачуємось». І навіть якщо ми одразу не бачимо користі із цього спілкування, досвід, набутий у ньому, у потрібний момент дасть про себе знати.

Так само і у відносинах з Богом: маючи досвід спілкування з ним, ми вчимося бути добрішими, мудрішими, люблячими. Бачимо Його любов до нас і самі проникаємось «симпатією» до Нього, починаємо розвивати відносини з Ним. І як любляча людина обдаровує людину люблену, віддає їй все найкраще, так і Господь обдаровує нас. Обдаровує найперше любов’ю, а разом з нею і іншими дарами, щоб і ми могли Його любити.

І ми Його любимо…